Живе в нашому селі
П’яничка Микита.
Не всі дома – знають всі,
Ледар – драна свита.
Матері діток своїх
Змушують учитись,
Бо, мовляв, селу на сміх
Будеш, як Микита.
Чи у полі йдуть жнива,
Чи буряк уродить,
Під сільмагом він гуля
Язиком молотить.
П’є горілку, наче квас,
Та варняка сито:
- От, настане, друзі, час –
Вознесе Микиту!
Налетять щасливі дні,
Скину свої ланці,
Ще лизатимуть мені
Чоботи в гнояці.
Як у воду зазирнув,
Бо якось уранці
З “чамайданом” десь гайнув
Сам – у помаранчі.
Не за ділом чи по харч
Потягло в столицю,
(А куфайку – помаранч
Вкрав на залізниці).
Пояснив походу суть
Стрічній молодиці:
- Як не чарку подадуть
То дадуть по пиці.
Гай, шумить – гуде Майдан,
Як маку народу,
І Микита – отаман
Хвацько верховодить.
Вже як гаркне: “Кучму геть!” –
Асфальт западає,
З ляку бронзовий Богдан
Булаву роняє.
|

Страшно кривить п’яний рот,
Рветься до трибуни,
Щоби знав його народ
І вожді, і хуни.
Без майдану вже не жить,
То йому – як п’янка,
Все кричить і верещить
Лужена горлянка.
Люди добрі, світ здурів!
Кожен ходить паном.
Ніби шахт нема, ланів –
Лиш одні майдани.
Тепер слухає село,
Що велить Микита,
Воно ж терлося мурлом,
Біля ніг еліти.
Примайданений трубач
Тиче пальцем в носа:
- Ростіть тільки помаранч –
- Нащо ваше просо?
Виступає він щодня
Та навчає жити:
- Хліб і сало – то дурня,
- Старі пережитки.
- Де омана ця взалась? -
Трактористи з лану.
Цей нам хліба в зуби дасть
Та ще й примайданить…
Таке діється на світі,
Все сміття на злеті.
Що, нема у вас Микити?
…То ще поживете.
|